Поразка у війні з Росією, яка для Швеції обернулась втратою Фінляндії, поклала край абсолютизму: у результаті заколоту дворян і частини армії 1809 року шведський король Густав IV Адольф був змушений зректись престолу і виїхати з країни, рикстаг позбавив правонаступництва його сина і запровадив нову «Форму правління», констиуційний закон, що передбачав розподіл законодавчої і виконавчої влад й суттєво скоротив повноваження монарха.
На престол рикстаг звів Карла, герцога Седерманландського, дядька поваленого короля. Людиною він був досвідченою і енергійною, але в силу віку — 60 років, час від часу впадав у слабоумство, тож діяльної участі в управлінні країною не брав. Через півроку Карл XIII зазнав серцевого удару й геть відійшов від справ. Дітей у нього не було, що змусило урядовців підшукувати йому спадкоємця. Вибір зробили на користь данського принца Християна Августа, активного учасника Наполеонівських воєн, фельдмаршала, на той момент — генерал-губернатора Норвегії, з якої два роки перед тим він вигнав шведів.
10 грудня 1809 року в Єнчепінгу було укладено дансько-шведський мир, що завершив безрезультатну для обох сторін війну, і за місяць Християн Август з дозволу свого короля Фредеріка VI прибув у Стокгольм. Він був усиновлений не набагато старшим за себе Карлом XIII, на чиє прохання змінив ім'я на питомо шведське. 24 січня 1810 року кронпринц Карл Август прийня присягу, почав входити у курс державних справ, однак 28 травня під час огляду військ у Сконе впав з коня і за годину помер, розбитий інсультом.
Новим кандидатом у спадкоємці шведського престолу рикстаг був схильний обрати Фредеріка Християна II, старшого брата щойно померлого Карла Августа і єдиного зятя данського короля Фредеріка VI, який синів-спадкоємців не мав. З огляду на недавнє переможне завершення Францією війни з П'ятою коаліцією, питання видавалось надто делікатним — Данія була французьким союзником, і парламент вирішив за краще попередньо узгодити кандидатуру потенційного кронпринца з Наполеоном Бонапартом. Імператор особливого інтересу до цього питання не проявив і, кажуть, порадив звернути увагу на графа Густава Тролле, нащадка давньої королівської династії Бонде, чим неабияк здивував шведського посланця лейтенанта Карла Отто Мьорнера, відрядженого у червні в Париж з дипломатичною місією.
Столиця Франції саме відзначала недавнє одруження імператора з Марією-Луїзою Австрійською, приймала з цієї нагоди зарубіжних гостей і зібрала військову еліту Франції. 29-літньому Мьорнеру видалось, що саме хтось зі знаменитих наполеонівських маршалів гідний честі зійти на шведський престол, й він за власною ініціативою зустрівся з цього питання з деким з них. Успіху це не принесло, однак вже коли 8 серпня рикстаг затвердив кандидатуру Фредеріка Християна II, з чергової поїзки в Париж повернувся Мьорнер зі звісткою про маршала Жана Бернадота, який вирішив за краще бути кронпринцем у Стокгольмі, ніж військовим губернатором у Римі, куди його відряджав Наполеон.
Це загрожувало неабиякими міжнародними ускладненнями. Мьольнера заарештували. Але ненадовго.
Бернадот, який не дуже ладнав з Наполеоном, несподівано швидко отримав його згоду посісти шведський престол — Франція все ще перебувала у стані війни з Британією і на Балтиці їй був потрібен надійний союзник. Після прибуття у Стокгольм спеціального посланця Франсуа Фурньє на підтримку кандидатури Бернадота зазвучали і голоси в рикстазі, де окрім бойових звитяг маршала, який починав кар'єру рядовим, пригадали його шляхетне поводження зі шведськими полоненими, вирішивши не надавати надто великого значення його нешляхетному походженню.
21 вересня 1810 року рикстаг чотирьох станів, що зібрався в Еребру, обрав Жана-Батіста Бернадота кронпринцем Швеції. 2 листопада його урочисто вітав Стокгольм і спеціальним засіданням вшанував парламент. Він прийняв лютеранство, змінив ім'я на Карл Юхан, після чого 5 листопада був усиновлений королем Карлом XIII, який присвоїв своєму новому пасинку звання генералісімуса.
З огляду на немічність короля, кронпринц практично зразу занурився у державні справи. Таємна рада від нього передусім чекала повернення Фінляндії, але як досвідчений полководець з огляду на поточний розподіл сил в Європі, він вирішив за краще звернути увагу на Норвегію. Нагода трапилась через два роки, коли під час Російської кампанії війська Наполеона зайняли Шведську Померанію. Це дало підстави Бернадоту розірвати союз із Францією і приєднатись до Шостої коаліції. Після поразки Наполеона у «битві народів під Лейпцігом» 16 жовтня 1813 року кронпринц особисто повів війська проти французького союзника Данії і перемогою 7 грудня під Борнхофтом у Шлезвіг-Гольштейні примусив її до уладення Кільського миру, за яким Швеція в обмін на Померанію отримала суверенітет над Норвегією.
У відповідь Норвегія проголосила незалежність, але силою зброї і конституційними поступками, була примушена прийняти шведську зверхність, й 4 листопада 1814 року стортінг у Крістіанії (нині Осло) обрав своїм королем Карла XIII (під іменем Карл II). По його смерті 5 лютого 1818 року обидва престоли посів його 55-літній прийомний син Карл Юхан Бернадот, син суддівського чиновника з Гасконі, колишній республіканець і революційний генерал, який започаткував у двох країнах нову монаршу династію.
Радикальний у молодості, з віком Карл XIV Юхан (Карл III у Норвегії) став вельми консервативним. Він так і не освоїв належним чином шведську, ганив місцеву кухню, нарікав на сірість культурного життя і брак розваг у столиці. Сибарит за натурою, у своєму літньому палаці Бернадот встановив першу у Швеції ванну, багато спав і часто віддавав накази, не підводячись з ліжка. Його дратувала ліберальна норвезька конституція, надто вільнодумна преса, яку він душив цензурою. Кілька разів безуспішно намагався централізувати владу, утім, до примусу і репресій не вдавався, й 26 років його правління відзначені значним економічним підйомом, запровадженням багатьох соціально-орієнтованих практик, а на міжнародній арені — поступовою відмовою країни від участі в міжнародних збройних конфліктах.
У 81-й день народження Карла Юхана слуги знайшли його без свідомості. Він пережив інсульт, від якого не отямився і через півтора місяці помер. Йому приписують останні слова, вимовлені перед смертю 8 березня 1844 року: «Ніхто не робив такої кар'єри, як я». Започаткована ним династія править у Швеції по сьогодні, уже третє століття поспіль.