У 1989 році випускниця Дніпропетровського держуніверситету і в минулому економіст місцевого машзаводу 29-річна Юлія Тимошенко стала комерційним директором молодіжного центру «Термінал», а через два роки — генеральним директором заснованої разом з чоловіком «Корпорації Український бензин» (КУБ), реорганізованої в 1995 році у промислово-фінансову корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ). Користуючись підтримкою колишнього голови Дніпропетровського облвиконкому Павла Лазаренка, що за прем'єра Євгена Марчука був його першим заступником, а в наступному році сам очолив уряд, досить швидко компанія Тимошенко стала одним з найбільших імпортерів в Україну природного газу.
У 1996 році Юлія Тимошенко була обрана депутатом Верховної Рали (ВР) України по мажоритарному Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області, де отримала 92,3% голосів, наступного стала першим заступником голови Всеукраїнського об'єднання «Громада» Павла Лазаренка, який після своєї відставки перейшов у опозицію до президента Кучми.
У 1998 році Тимошенко була вдруге обрана до ВР, де обіймала посаду голови комітету з питань бюджету. Після втечі звинуваченого у корупції Лазаренка за кордон вона сформувала власну парламентську групу «Батьківщина», на базі якої в липні 1999 року була створена однойменна партія. 30 грудня 1999 року Тимошенко була призначена віце-прем'єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу в щойно створеному уряді Віктора Ющенка.
Звільнена у січні 2001 року в розпал акції «Україна без Кучми», 9 лютого Тимошенко ініціювала створення багатопартійного Форуму Національного Порятунку (ФНП), метою якого було оголошено усунення Кучми від влади і перехід до парламентської республіки. Через чотири дні вона була заарештована по звинуваченню у контрабанді та несплаті податків в часи її керівництва ЄЕСУ і відправлена у Лук'янівське СІЗО, де провела 42 дні.
Після звільнення Тимошенко сформувала блок політичних партій власного імені (БЮТ), який 2 липня 2004 року разом з блоком «Наша Україна» утворив коаліцію «Сила народу» для підтримки кандидатури Віктора Ющенка в його протистоянні на президентських виборах з провладним висуванцем Віктором Януковичем. 4 лютого 2005 року, через два тижні після інавгурації Ющенка, Юлія Тимошенко як один з лідерів Помаранчевої революції отримала рекордну підтримку парламенту в 373 голоси і стала першою в історії України жінкою — Прем'єр-міністром.
Прихід Тимошенко на посаду глави уряду був пов'язаний із суспільними сподіваннями на соціально орієнтовану економіку, виправдати які вдалось лише частково. Її амбітна програма з підвищення рівня соціальних стандартів вимагала чималих коштів, яких попри збільшення надходжень в бюджет не вистачало. В результаті уряд вдався до практики «ручного» управління економікою, суттєвого збільшення податків і їх авансового стягнення з великого бізнесу. Додатковим джерелом надходжень мала стати «реприватизація», однак на практиці вона торкнулася лише одного великого підприємства.
Невдачею закінчилась і спроба уряду Тимошенко ввести нову систему оподаткування малого бізнесу — зіштовхнувшись із масовими протестами дрібних підприємців, які становили основу соціальної бази Помаранчевої революції, уряд Тимошенко був змушений відмовитися від своїх намірів. Досить неоднозначною за своїми економічним наслідками стала і відміна пільг для спеціальних економічних зон та ревальвація гривні.
Відсутність чіткої стратегії розвитку держави, боротьба за владу в «помаранчевій» команді та фаворитизм Ющенка через півроку привели до гучного скандалу — після публічного звинувачення у корупції найближчого оточення президента 5 вересня 2005 року на знак протесту у відставку подав Голова його Секретаріату Олександр Зінченко. У цій непростій політичній ситуації 8 вересня 2005 року Ющенко задовільнив його заяву, одночасно відправивши у відставку і основних учасників конфліктів — секретаря РНБО Петра Порошенка і Юлію Тимошенко.
Весною 2006 року на чергових парламентських виборах БЮТ отримав другий результат, проте створити коаліцію з «Нашою Україною» і Соціалістичною партією не зумів, і 4 серпня главою уряду став опонент «помаранчевої команди» Віктор Янукович, партія якого була переможцем виборів. Не маючи жодного міністра-однопартійця, наступного року він почав активно формувати парламентську коаліцію, яка мала б конституційну більшість і могла б одноосібно формувати порядок денний. Проте 2 червня 2007 року його дії були заблоковані — 170 депутатів БЮТ і «Нашої України» склали мандати, що дало привід Ющенку розпустити Верховну Раду.
На позачергових виборах до ВР, що пройшли у вересні, БЮТ покращив результат дворічної давнини, отримавши 156 мандатів. Це дозволило йому утворити коаліцію з політичним альянсом «Наша Україна — Народна самооборона» (НУ-НС) Юрія Луценка, і 18 грудня 2007 року мінімально необхідною кількістю голосів кандидатура Юлії Тимошенко була вдруге затверджена на посаді Прем'єр-міністра України.
Коментарі
Дивіться також
• Помаранчева революція, 2004
• Інавгурація Віктора Ющенка, 2005
• Другий уряд Віктора Януковича, 2006
• Другий уряд Юлії Тимошенко, 2007
• Суд над Юлією Тимошенко, 2011
• Арсеній Яценюк — прем'єр-міністр України, 2014