Коли поразка ЗУНР і УНР у війні з більшовицьким урядом України стала практично невідворотньою, 30 липня 1920 року у Празі відбувся установчий з'їзд «Української Військової Організації» (УВО), ядро якої склали офіцери з числа Українських січових стрільців та армії ЗУНР. Задачею УВО стала пропаганда ідей українського повстання і підготовка до нього з метою створення незалежної Української держави.
УВО підтримувала контакти з еміграційними урядами обох українських республік і під керівництвом полковників Євгена Коновальця, Юрія Отмарштайна та Юрія Тютюнника створила мережу осередків на Західній Україні. Після міжнародного визнання у 1923 році законності входження Східної Галичини до складу Польщі і втрати політичної суб'єктності ЗУНР, її останній президент Євген Петрушевич виступив за продовження війни з Польщею за підтримки більшовицької України, що привело до розколу в УВО і її радикалізації.
Одночасно в середині 1920-х років, головним чином в Чехо-Словаччині, виникли численні українські націоналістичні організації, найпомітніші з яких — «Легія Українських Націоналістів» (ЛУН) та «Група Української Національної Молоді» (ГУНМ) — ініціювали їх об'єднання з метою координації політичних зусиль для боротьби за українську державність. На початку 1927 року вони підготували спільний проект «Союзу Організацій Українських Націоналістів» і 12 липня в Празі провели установчий з'їзд, який прийняв рішення запросити до об'єднання інші організації і приватних осіб, які поділяють їх ідеологічні установки. Ця ідея була підтримана Коновальцем, який вважав за необхідне створення легально діючого політичного крила УВО, що мала стати суто бойовою організацією.
Першим керівником ОУН став Євген Коновалець, який залишався одночасно і керівником УВО, що зберегла свою організаційну самостійність і мала вести бойову діяльність виключно від свого імені. Це було підтверджено на конференції керівництва ОУН-УВО в Празі в червні 1930 року, проте на практиці їх діяльність виявилась замкнутою на одних і тих же людей і через два роки рішенням наступної Празької конференції УВО увійшла до складу ОУН як структурний підрозділ.
У 1933 році крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО був призначений 24-річний Степан Бандера, що привело до значної активізації терористичної діяльності у Польщі і після вбивства у 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького все керівництво УВО-ОУН (27 чоловік) на Галичині було заарештоване. Після звільнення з тюрми у 1939 році Бандера відмовився підкоритися новому керівництву ОУН на чолі з Андрієм Мельником, який очолив організацію після вбивства Євгена Коновальця, і наступного року разом з прихильниками створив власний «Революційний Провід ОУН», який з часом отримав назву ОУН(б).
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Друга Річ Посполита, 1918
• Друга російсько-українська війна, 1919
• Варшавський процес, 1936
• Вбивство Євгена Коновальця, 1938
• Другий Великий (римський) збір українських націоналістів, 1939
• Створення Революційного Проводу ОУН, 1940
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Створення Української Повстанської Армії, 1942
• Волинська трагедія, 1943
• Вбивство Степана Бандери, 1959