Починаючи у 1928 році другий комуністичний штурм (перший відбувся у 1918-1920 роках), що увійшов у радянську пам'ять про минуле під назвою «Великий перелом», у Кремлі вирішили здійснити превентивні репресії проти структур та окремих діячів, чиї дії або авторитетне слово могли завадити успіху запланованого. Однією з таких небезпек були релігійні організації, які у середовищі своїх прихильників зберігали конкуренту більшовицькій ідеологію. Тому з початком комуністичного штурму боротьба з релігією активізувалася. Так, за даними ВУЦВК у 1928 році було закрито 97, а лише за 9 місяців 1929 року — 135 «молитовних домів» (церков та синагог). Тоді як раніше такі цифри були у кілька разів менші: у 1927 — 58, 1926 — 41, 1925 — 25 таких закладів офіційно припинили діяльність.
В УСРР вагомий авторитет мала українська нерадянська інтелігенція, частина якої брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років. Утворена у 1919 році та затверджена на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі у жовтні 1921 року Українська Автокефальна Православна Церква і структурно — як релігійна організація, і особистісно (низка її провідних діячів, таких, наприклад, як голова уряду УНР-Директорії у грудні 1918 — січні 1919 років Володимир Чехівський, мали досвід організації національно-визвольної боротьби) становила потенційну небезпеку планам Кремля, який ухвалив рішення — проблему треба вирішити руками самих діячів церкви.
Ще наприкінці 1929 року у пресі з'явилися повідомлення про справу «Союзу визволення України» (СВУ) та зв'язок з нею УАПЦ. Тому скликання «Надзвичайного собору УАПЦ», яке було формально ініційоване Президією вищого керівного органу церкви — Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), ззовні виглядало логічним: треба було дати якусь раду таким звинуваченням. Але зміст ухвалених рішень свідчить: діями керівництва ВПЦР керували чекісти. Саме запропонований представниками ДПУ проект рішення 29 січня 1930 року став офіційною ухвалою «Надзвичайного собору УАПЦ», належних виборів для правомочності якого проведено не було.
«Надзвичайний собор» заслухав доповідь про роботу президії ВПЦР та про стан УАПЦ і, як підкреслювалося у «Вістях ВУЦВК», «одноголосно ухвалив» постанову, у якій визнавалося, що УАПЦ протягом свого існування була «явно вираженою антирадянською контрреволюційною організацією». Тому «надзвичайний Собор… визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне і вважає її ліквідованою». В обґрунтуванні йшлося також про те, що УАПЦ була «складовою частиною «Спілки Визволення України», яка там же означалася як «контрреволюційна політична організація».
Активний селянський спротив незабаром змусив Йосифа Сталіна послабити натиск, що знайшло своє відображення і в церковній справі: 9-12 грудня 1930 року вцілілі парафії колишньої УАПЦ об'єдналися в Українську Православну Церкву на чолі з митрополитом Іоанном (Павловським), котра проіснувала до його арешту та висилки у Казахстан у травні 1936 року.
Коментарі
Дивіться також
• Розкол християнства, 1054
• Автокефалія Української Православної Церкви, 1921
• Спілка визволення України, 1930
• Початок «Великого терору», 1937
• Ліквідація Української греко-католицької церкви, 1946
• Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, 1990