Діабет, як медична недуга, був відомий понад три тисячі років, але лише в 20-у столітті були виявлені причини її виникнення. На початку 1920-х років більшість вчених вважало, що причина діабету криється в розладах роботи системи травлення, викликаних порушенням функціонування підшлункової залози. Єдиним способом лікування діабету в той час була харчова дієта — виключення з раціону цукру і вживання багатих на жир та протеїн продуктів могло зберегти життя хворому протягом року.
Влітку 1921 року канадці Фредерік Бантінг і Чарльз Бест з університету Торонто виділили з тканин собаки, хворої на діабет, інсулін, гормон, що регулює швидкість засвоєння організмом глюкози, про що 14 листопада було повідомлено світову наукову громадськість. Через два місяці за підтримки шотландського фізіолога Джона Маклеода вони почали підготовку до застосування інсуліну для лікування хворих на діабет людей. При допомозі канадського біохіміка Джеймса Колліпа їм вдалось виділити чистий інсулін з підшлункової залози великої рогатої худоби.
11 січня 1922 року, після безлічі успішних випробувань з собаками, страждаючому діабетом 14-річному Леонарду Томпсону була зроблена перша в історії ін'єкція інсуліну, яка, проте, не дала бажаного результату — екстракт виявився недостатньо очищеним, що привело до розвитку алергії і ін'єкції інсуліну були припинені. Наступні 12 днів Колліп напружено працював в лабораторії над поліпшенням екстракту, і 23 січня 1922 року він повторно був застосований для лікування Леонарда Томпсона.
Ефект застосування інсуліну був настільки вражаючий, що університет Торонто негайно і безоплатно надав фармацевтичним компаніям ліцензію на його виготовлення. З 1923 року інсулін став широко застосовуватись для лікування діабету по всьому світу, а Бантінг і Маклеод цього ж року отримали Нобелівську премію в галузі медицини.