У зв'язку з відмовою уряду Миколи Азарова підписати договір про асоціацію з Євросоюзом 24 листопада 2013 року на майдані Незалежності в Києві відбувся найбільший за період президентського правління Віктора Януковича мітинг опозиції, який зібрав від 60 до 150 тисяч чоловік. Його учасники вимагали відставки Азарова, скасування рішення уряду про відмову від асоціації з ЄС, звільнення з ув'язнення колишнього прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, у зв'язку з чим прийняли звернення до країн Заходу із закликом запровадити персональні санкції проти Януковича та представників його влади.
На площі Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, яких підтримали студенти ряду київських вузів, котрі оголосили попереджувальні страйки, і ряд громадських організацій та політичних партій.
30 листопада силами спецпідрозділу «Беркут» із застосуванням невиправданої фізичної сили влада здійснила спробу розігнати мітингувальників. Однак це привело до ще більшої хвилі протестів, які з 1 грудня стали чисельно значно масовішими, силовими і перманентними, — попри судову заборону на проведення мітингів на Майдані Незалежності, Європейській площі і в урядовому кварталі, вже зранку до центру міста стали прибувати солідарні з протестувальниками кияни, кількість яких у другій половині дня склала за деякими оцінками 350 тисяч чоловік, була здійснена невдала спроба захопити адміністрацію президента на вулиці Банковій, силою було зайнято будівлю Київської міської адміністрації (КМДА) і будинок Федерації профспілок на Хрещатику. Міліція була витіснена з центру міста, який протестувальники оточили барикадами. З'явились перші поранені серед правоохоронців і цивільних.
Антиурядові мітинги пройшли й містами України — біля 40 тисяч зібралось у Львові, близько трьох тисяч у Дніпропетровську, дві сотні в Одесі. Солідарність з Києвом висловили Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь.
Зіткнення з силовиками у Києві не вщухали до пізньої ночі, коли була здійснена ще одна спроба захопити адміністративні президентські будівлі, яка закінчилась жорстоким розгоном протестувальників і побиттям присутніх на місці подій випадкових свідків та журналістів.
Для координації протестів був створений Штаб національного спротиву (ШНС), який очолили керівники трьох опозиційних парламентських фракцій, — Віталій Кличко (партія УДАР), Олег Тягнибок (ВО «Свобода») і Арсеній Яценюк (ВО «Батьківщина»). Вони оголосили консолідовані політичні вимоги — відставка Кабінету міністрів і проведення позачергових виборів президента, на виконання яких закликали до загальнонаціонального страйку, а 8 грудня, на віче, що на київському Майдані зібрало за оцінками кількасот тисяч людей, заявили про готовність взяти на себе всю повноту влади в Україні у випадку, якщо на тлі невщухаючих протестів президент введе в країні режим надзвичайного стану.
З опозиційних партійних осередків відділення ШНС були створені в Івано-Франківську, Вінниці, Хмельницькому, Чернівцях, Житомирі, Рівному, Чернігові, Черкасах, Полтаві, Одесі.
На заклик Штабу національного спротиву почалось блокування урядових будівель у Києві, заміської резиденції президента Януковича, місць дислокацій Внутрішніх військ по містах України.
Після невдалої спроби у ніч проти 11 грудня силами спецпідрозділу «Беркут» та солдат внутрішніх військ взяти штурмом КМДА, Будинку профспілок і розігнати Євромайдан, Віктор Янукович погодився на переговори з лідерами ШНС. Проте їх зустріч через два дні результату не принесла. Натомість 14 грудня на Європейській площі у Києві провладні Партія регіонів і громадська організація Український вибір провели провели власний мітинг за участю до 50 тисяч чоловік, т. зв. Антимайдан, на підтримку курсу президента Януковича.
Опозиція відповіла черговим, п'ятим, велелюдним мітингом на майдані Незалежності, на якому 22 грудня було створено позапартійну громадську організацію Всеукраїнське об'єднання «Майдан», що мало координувати акції протесту і «здійснювати активний громадський контроль у регіонах за діяльністю правоохоронних органів, судів та прокуратури» з метою «відновлення конституційного ладу», порушеного після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року.
Серед заходів, направлених на «довготривалу боротьбу за зміну системи ... у кожному селі, місті та області», на «захист можливості вільного вибору,.. правозахист від репресій влади та самозахист учасників руху», — акції протесту, спрямовані персонально до головних представників влади, і загальнонаціональний страйк, запланований на третю декаду січня 2014 року.
Не маючи змоги подолати народний протест, 16 січня Верховна Рада з порушенням установленої процедури голосування прийняла десять законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, їх права на мирні зібранння, обмеження свободи слова в засобах масової інформації й інтернеті, що відкривало шлях до запровадження цензури і масових репресій протестуючих.
Обурення прийнятими законами привело до жорсткого протистояння з міліцією та внутрішніми військами — бійців «Беркута» стали закидати камінням, петардами, «коктейлями Молтова»; у відповідь були застосовані спецзасоби, попри мороз — водомети, вогнепальна зброя.
Події, що відбулись 19 січня 2013 року на вулиці Грушевського, знаменували початок переходу до силового протистояння із владою — після 200-тисячного мітингу на Майдані Незалежності, близько 15 години, активісти «Правого сектора» — об'єднання активістів українських радикальних організацій, здійснили невдалу спробу штурму кордону охорони урядового кварталу, у ході яких зазнали ушкоджень кілька десятків мітингувальників і міліціонерів.
З ночі проти 20 січня сутички із спецпризначенцями стали перманентними і жорстокими — у відповідь на обстріл феєрверками і закиданнями бруківкою та «коктейлями Молотова» міліція стала регулярно обстрілювати протестуючих гумовими кулями, світло-шумовими гранатами, снарядами зі сльозоточивим газом та поливати барикади з водометів.
Попри заяви Віктора Януковича про намір припинити насилля і провести всебічне розслідування інцидентів на вулиці Грушевського, у наступні два дні міліція посилила наступ на барикади, і 22 січня під час протистоянь біля стадіону «Динамо» з вогнепальної зброї було вбито перших трьох протестувальників — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Романа Сеника, а переслідування протестуючих почалось не лише в зоні конфлікту, але й на околицях Києва, — їх почали викрадати, піддавати тортурам і вбивати руками як силовиків, так і з допомогою найнятих банд молоді. Як стало відомо згодом, того ж 22 січня загинув Юрій Вербицький, викрадений у Києві і закатований т. зв. тітушками на околиці міста.
З цього дня силові протести пройшли в ряді обласних центрів — до 27 січня було захоплено будівлі ряду міністерств в Києві, заблоковано військові частини в прилеглих до столиці районних центрах, взято штурмом обласні адміністрації в 10 містах Західної та Центральної України, а сутички з міліцією відбувались практично в усіх великих містах країни.
Переламним моментом протистояння з владою, яке на цей момент вже іменувався Революцією Гідності, стало 20 лютого, коли Верховна Рада визнала дії силових структур незаконними і проголосувала постанову «Про відновлення легітимного Конституційного ладу», що позбавило Януковича можливості впливати на дії уряду. Побоюючись за свою безпеку, у ніч проти 22 лютого він залишив Київ, а згодом — і країну. Наступного дня Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів усунула його з посади Президента України як такого, що самоусунувся від виконання своїх обов'язків.
Коментарі
Дивіться також
• «Бульдозерна революція», 2000
• Революція троянд, 2003
• Помаранчева революція, 2004
• Президент Віктор Янукович, 2010
• Євромайдан, 2013
• Падіння Віктора Януковича, 2014
• Президент Петро Порошенко, 2014