Броніслав Перацький, міністр внутрішніх справ Польщі з 1934 року, був давнім провідником авторитарної політики маршала Юзефа Пілсудського, направленої, зокрема, на переслідування політичних опонентів і асиміляцію національних меншин. Починаючи з 1930 року у відповідь на акції Організації українських націоналістів (ОУН) польська влада почала проводити масові репресії проти українського населення Волині і Галичини, часто керуючись принципом колективної відповідальності, що ще більще погіршувало українсько-польські відносини в державі.
Політика «пацифікації» («примусу до миру») була засуджена Лігою націй і польський уряд був змушений піти на деякі поступки легальним українським партіям Польщі, проте ідея перманентної революції, сповідувана ОУН, і, особливо молодим Степаном Бандерою, що не поділяв помірковану позицію провідника ОУН Євгена Коновальця, підштовхнула на проведення нею ряду терористичних актів, серед яких було вбивство в Трускавці керівника тісно пов'язаного з Пілсудським неурядової організації "Безпартійний блок співробітництва з урядом" Тадеуша Головка в 1931 році, комісара львівської поліції Еміліяна Чеховського в 1932-у і міністра Перацького, здійснене 15 червня 1934 року в центрі Варшави.
Згідно із задумом, Перацький мав загинути від вибуху бомби, але вона не спрацювала і Григорій Мацейко вбив міністра пострілами з пістолета. Йому вдалось втекти з місця події і на початку серпня виїхати в Чехословаччину. За день до замаху при переході польсько-чеського кордону був заарештований Степан Бандера, а його причетність і участь інших членів ОУН до замаху на Перацького було встановлено за виявленим згодом у Празі архівом члена Проводу ОУН Омеляна Сеника — 418 оригіналів і 2055 фотографій документів були передані польській поліції і стали основною для розслідування.
Суд над дванадцятьма членами ОУН розпочався у Варшаві 18 листопада 1935 року і завершився 13 січня 1936 року: незважаючи на відмову більшості з них свідчити по-польськи і відповідати на питання, задані польською, на підставі матеріалів прокуратури, показів 140 свідків і 4 експертів всі вони були визнані жюрі присяжних причетними до вбивства генерала Перацького і членами "організації, що поставила за мету відірвати від польської держави її південно-східні території".
Степан Бандера, як замовник вбивства, Микола Лебідь як його організватор, і Ярослав Карпинець за виготовлення бомби були засуджені до смертної кари, Микола Климишин за надання хімікатів для виготовлення бомби і Богдан Підгайний за передачу Мацейкові пістолета» до довічного ув'язнення, Дарія Гнатківська за стеження за генералом і складення плану його переміщення — до 16 років позбавлення волі. Решта учасників замаху отримали від 7 до 12 років ув'язнення за переховування Мацейка і допомогу у втечі за кордон. Згодом сметрну кару трьом засудженим було замінено на довічне ув'язнення, яке ніхто з них (як і жоден з інших дев'яти учасникі Варшавського процесу) не відбули до кінця — всі вони були звільнені у вересні 1939 року, коли Польща була окупована німецькими і радянськими військами.
Виконавець замаху Григорій Мацейко з Чехословаччини переїхав в Аргентин, де й помер в 1966 році, і більше ніколи не брав жодної участі ні в політичному, ні в громадському житті України чи діаспори за кордоном. Однак револьвер, з якого був вбитий Перацький і котрий Мацейко перед втечею передав членам ОУН у Львові, виявився причетним до ще ряду вбивств, здійснених ОУН, і всі учасники Варшавського процесу того ж року стали фігурантами ще одного суду, на якому Бандера, Лебідь і Карпинець отримали по ще одному довічному ув'язненню.
Коментарі
Дивіться також
• Друга Річ Посполита, 1918
• Створення Організації українських націоналістів, 1929
• Справа «Об'єднання українських націоналістів», 1934
• Створення Революційного Проводу ОУН, 1940
• «Процес 59», 1941
• Вбивство Степана Бандери, 1959