Після приходу до влади у 527 році імператор Юстиніан I поставив за мету відновити колишню велич і єдність Римської імперії, західна частина якої була під владою варварів-германців. Вбачаючи силу держави в створенні централізованої влади, він ввів суворий контроль над діями сенату, армії, фіскальної служби, яка надзвичайно жорстко займалась збиранням податків, котрі постійно зростали по мірі розширення масштабів воєн і будівництв, розпочатих імператором.
Виходячи із принципу абсолютної влади, Юстиніан став втручатися в діяльність церкви, вирішуючи питання її власності і релігійних догм. Вважаючи, що піддані повинні слідувати його релігійному вибору, Юстиніан жорстоко переслідував єретичні вчення, зокрема монофізитство, яке набуло поширення у Візантії серед опозиційно налаштованих до офіційної влади мас та ремісничо-торговельного люду. Монофізитів було більшість і серед «зелених», однієї з найбільших груп болільників на циркових змаганнях колісниць — основної розваги жителів Константинополя.
За традицією того часу болільницькі групи являли собою своєрідні спортивно-політичні організації, тісно пов'язані із територіальним поділом міста (демами), які по закону імператора Костянтина про «акламації», що давав право висловлювати схвалення чи осуд діям влади, все частіше ставали виразниками групових політичних інтересів. 11 січня 532 року представники зеленого (за кольорами улюленої команди) дему поскаржились імператору на утиски з боку його чиновників і представників голубого дему, яких той підтримував. Але Юстиніан перевав їх не дослухавши, що було сприйнято як образа і між болільниками двох демів почалась бійка, яка переросла у сутички із вбивстваим за межами іподрому.
Їх найактивніші учасники з обох боків були заарештовані і наступного дня страчені, проте кільком з них вдалось втекти та сховатись в церкві. Під час наступних змагань на іподромі, які почались 13 січня, болільники двох демів стали вимагати від імператора помилувати втікачів, проте Юстиніан не удостоїв їх відповіддю і раніше непримиримі болільники обох команд, скандуючи "Ніка!" ("Перемога!"), разом залишили іподром й заходились громити місто. Вони захопили в'язницю і випустили на свободу ув'язнених, розграбували і спалили храми, включаючи собор Святої Софії, церкву Св. Ірини та державне сховище Актів Імперії, знищили податкові списки і спробували штурмом взяти імператорський палац.
18 січня Юстиніан звернувся до повсталих із обіцянкою не карати винних і вимогою припинити погроми, проте підпали і вбивства в Константинополі продовжували тривати, кількість вбитих сягнула сотень, а сенатська опозиція, яка вирішила скористатись ситуацією, щоб усунути Юстиніана від влади, висунула на престол воєнначальника Іпатія Флавія, що доводився племінником колишньому імператорові Анастасію I.
Юстиніан, наляканий розвитком подій, позглядав можливість залишити місто, проте його дружина Феодора наполягла на рішучих діях, навіть ціною життя: "Ті, хто носили корону, ніколи не виживають, втративши її". Зусиллями казначея Нарсеса вдалось підкупити ряд впливових опозиційних сенаторів і керівників голубого дему, що внесло розкол в ряди повсталих, а таємно введені в місто невеликі загони спочатку вчинили різанину на іподромі, де жителі міста зібрались на коронацію Іпатія, після чого вирізали кілька тисяч бунтівників, переслідуючи їх в середмісті.
За наказом Юстиніана Іпатій був страчений, сенатори, які його підтримали, — вислані з Константинополя, що дало можливість ще більше укріпити імператорську владу. У вдячність за рішучі дії Нарсес став сенатором та першим радником імператора і до кінця його життя брав участь у вирішенні всіх найважливіших державних справ, зокрема у відвоюванні земель колишньої Західної Римської імперії, яке Юстиніан розпочав у 533 році.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Падіння Західної Римської імперії, 476
• Падіння Константинополя, 1204
• Падіння Візантійської імперії, 1453