Багатостороння система колективної безпеки, сформована Віденським конгресом 1814-15 років по завершенні майже трьох десятиліть неперервних воєн, зазнала остаточного краху у другій декаді XX століття. Стримування амбіцій кожної з Великих держав консолідованою позицією інших шляхом проведення міжнародних конференцій виявилось неефективним, коли зійшлись інтереси двох протиборчих політичних об'єднань — Антанти (Франція, Росія та Великобританія) і Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія). Це засвідчили дві поспіль Балканські війни, які остаточно порушили європейський статус-кво, і Липнева криза 1914 року.
Ще за кілька тижнів до початку Великої війни довкола знаного британського політика лорда Джеймса Брайса сформувалась група ліберальних діячів, що піддала критиці притаманну Великим державам таємну дипломатію. Вона закликала до суспільного контролю за питаннями зовнішньої політики і у 1915 році ініціювала створення «Ліги націй для міжнародного арбітражу і примирення». Того ж року подібна ініціатива з'явилася і у нейтральних США, де недержавну організацію «Ліга забезпечення миру» підтримав колишній президент Вільям Тафт. До створення «Всесвітньої ліги за мир і справедливість», яка б не лише виконувала функції арбітра, але й мала б право застосувати силу зброї держав-учасниць «до будь-якої нації, яка відмовилася виконувати арбітражні укази або порушила права інших держав», закликав ще один колишній президент США Теодор Рузвельт.
Своє бачення міжнародного устрою після Першої світової війни 8 січня 1918 року у виступі перед Конгресом сформулював президент Вудро Вільсон. Серед його з т. зв. Чотирнадцяти пунктів — відмова від таємної дипломатії і формування «загального об'єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав».
Власну концепцію «Конференції союзних держав», яка б розглядала міжнародні суперечки та накладала санкції на держави-порушники, анонсував уряд Великобританії. У червні з більш далекосяжною ініціативою вийшла Франція — щорічні засідання спеціальної ради держав для врегулювання всіх суперечок, а також за створення «міжнародної армії» для виконання її рішень. Південно-Африканський Союз виступив за створення Ради великих держав, яка мала б засідати щорічно, і Асамблею всіх держав, що повинні були б збиратись раз на чотири роки.
Тим часом одна за одною припинили існування три монархії — Російська, Німецька, Австро-Угорська. На межі розпаду опинилась Османська імперія. Антивоєнні настрої зросли по всьому світу. Теза Герберта Веллса про «війну, що припинить усі війни» набула широкої популярності по обидва боки Атлантики. Запобігти новим глобальним кофліктам мала міжнародна організація, важливість якої у грудні 1918 року означив Вільсон: «Укладення миру і створення Ліги Націй має бути вирішено як єдина задача». Він же і очолив комісію з розробки «Угоди про Лігу Націй», сформовану 25 січня 1919 року на Паризькій мирній конференції. До неї також увійшли Едвард Хаус (США), Роберт Сесіл (Великобританія), Ян Смутс (ПАС), Леон Буржуа і Фердинанд Ларно (Франція), Вітторіо Орландо і Вітторіо Шалоя (Італія), Макіно Нобуакі і Чінда Сутемі (Японія), Поль Іманс (Бельгія), Епітасіу да Сілва Пессоа (Бразилія), Веллінгтон Ку (Китай), Хайме Баталья Рейс (Португалія) і Міленко Весніч (Сербія).
Дещо пізніше до комісії приєднались представники Греції, Румунії, і щойно проголошених Польщі та Чехословаччини.
Основними авторами проекту, який консолідував пропозиції різних країн, стали юристи-міжнародники британець Сесіл Херст і американець Девід Міллер. За наполяганням Британії і США відкинули французьку ініціативу зі створення міжнародної армії, під тиском Вільсона — уже проголосовану за його відсутності японську ідею включити в статут положення про «рівність рас, націй та справедливе ставлення до своїх громадян». Не було знайдено компромісу і щодо механізму виконання рішень Ліги Націй.
Підсумком десяти зустрічей комісії Вільсона стало підписання 28 червня 44-ма країнами Статуту Ліги Націй, який набував чинності 10 січня 1920 року.
Основними органами нової міжнародної організації стала Генеральна Асамблея, яка мала скликатись за участі усіх країн-учасниць не рідше разу в рік, Виконавча рада у складі Великої Британії, Франції, США, Італії, Японії та чотирьох непостійних членів, яких Асамблея обирала на трирічний термін, і постійно діючий Секретаріат. Від держав-членів очікувалась «повага до територіальної цілісності інших держав», роззброєння «до найнижчого рівня, що відповідає національній безпеці» і «відмова від збройної агресії» як засобу вирішення міжнародних конфліктів, скарги з приводу яких слід було подавати для арбітражу на розгляд автономно діючої Постійної палати міжнародного правосуддя.
Під егідою Ліги Націй мало працювати і створене у жовтні попереднього року Міжнародне бюро праці (нині — Міжнародна організація праці).
16 січня 1920 року в Парижі відбулось перше засідання Ліги Націй. Її штаб-квартиру планувалось розмістити у Лондоні, однак 1 листопада перенесли до нейтральної Швейцарії, де 15 листопада у Женеві була проведена перша Генеральна Асамблея за участю перших непостійних членів — Бельгії, Бразилії, Греції та Іспанії, і за відстуності США, які (як і Хіджаз, одна зі складових частин нинішньої Саудівської Аравії) не ратифікували Версальський договір і, відповідно, Статут Ліги Націй як його складову частину.
У вересні 1926 року п'ятим членом Ради стала Веймарська Німеччина. На той час вже відбулось друге збільшенння (до дев'яти) кількості її непостійних членів, а під егідою Ліги Націй вже діяли Комісія з роззброєння, Міжнародний комітет з інтелектуального співробітництва (попередник ЮНЕСКО), Постійна центральна комісія з питань опіуму, Комісія у справах біженців та Комісія з питань рабства. Утім, Ліга Націй зазнала і перших організаційних втрат — її залишили Аргентина, Коста-Ріка і одна з країн-засновниць Бразилія.
Що було потім
Найбільшого розширення — до 58 країн — Ліга Націй досягла 28 вересня 1934 році, коли до неї приєднався Еквадор.
Загалом до 1939 року Виконавча рада провела 107 сесій, збираючись по п'ять, а то й більше разів. Утім, їй так і не вдалось стати універсальним інструментом з підтримки миру і запобігання міжнародним конфліктам. Поза її компетенцією виявились агресивні дії Японії проти Китаю і мілітаристські приготування Німеччини, які залишили Лігу Націй у 1933 році. Мало з яких питань Генеральній Асамблеї вдавалось знайти консенсус і довелось навіть відмовитись від статутного принципу одностайності, однак врятувати Абіссінію від окупації Італією у 1935 році вона не зуміла. Ліга Націй виявилась нездатною зупинити агресію СРСР проти Фінляндії і запобігти розв'язанню Другої світової війни — її початок навіть не розглядався на засіданні вже фактично бездіяльної організації.
20 січня 1946 року на останньому засіданні Генеральної Асамблеї одностайним рішенням 34-х держав було постановлено ліквідувати Лігу Націй. 20 квітня вона припинила своє існування. Її спадкоємицею стала створена попереднього року Організація Об'єднаних Націй.
Коментарі
Дивіться також
• Версальський договір, 1919
• Статут Організації Об'єднаних Націй, 1945