Червоні кхмери, як у Камбоджі називали бойовиків Комуністичної партії, прийшли до влади у квітні 1975 року, переможно завершивши семилітню громадянську війну проти королівського, а потім і республіканського уряду Камбоджи. На їх чолі стояла невелика група, сім чоловік, які для конспірації називали себе «Центр 870» чи «Ангкар», досить освічених людей, що свого часу отримала вищу освіту і наукові ступені у Франції, де перейнялась сталінською і маоїстською інтерпретацією марксистських ідей з побудови суспільства рівних можливостей. Їх втілення головному ідеологу партії Салот Сару, більш відомому за пвседо Пол Пот (від французького «politique potentielle» — «політика можливого»), бачилось в опорі на збідніле селянство, яке у союзі з міським люмпеном, у недавньому минулому — безземельними селянами, було здатне сформувати армію «гнаних і голодних» і здійснити справжню революцію, яку, згідно настановами Петра Кропоткіна, потрібно проводити без жодних сентиментів і компромісів, як це робили якобінці в часи Французької революції.
Перші кроки до втілення наміченого Червоними кхмерами були зроблені ще в часи громадянської війни на зайнятих ними територіях, де було примусово перерозподілено землю, експропрійовано приватний транспорт, заборонено алкоголь, азартні ігри і позашлюбні стосунки та запроваджено уніфікований одяг з дешевої чорної тканини і сандалів з автомобільних шин.
Страти були явищемрідкісним — місцевих мешканців намагались зайвий раз не тероризувати і переконувати словом у перевагах автономного господарювання на клаптику землі. Проте ситуація змінилась досить швидко, коли невдовзі довелось проводити примусову мобілізацію і колективізацію, — десятки тисяч людей цілими родинами стали тікати з «визволених територій». Нарада з цього приводу, проведена Пол Потом з найближчим оточенням — «братом №2» Нуон Чеа і «братом №3» Ієнг Сарі, дійшла висновку про неминучість жорстких заходів і примусового переселення містян до сіл: лише аскетичне життя з власної праці здатне знищити нав'язану колонізаторами систему капіталістичних цінностей і сформувати революційну правосвідомість.
Легітимності в очах міжнародної спільноти новому режиму мав надати принц Сіанук, якому дозволили повернутись з Китаю на батьківщину, щоб зайняти формальний пост глави Державної ради проголошеної у січні 1976 року республіки Демократична Кампучія. Виконавча ж влада була зосереджена в руках уряду на чолі з Нуон Чеа, якого у жовтні змінив Сарот Сар, країна лише наступного року дізналась, що він і легендарний Пол Пот — це одна особа. Ієнг Сарі став його заступником в уряді і міністром закордонних справ.
Два десятиліття життя у підпіллі виробили звичку до конспірології, яка була перенесена Червоними кхмерами і на легальне життя — країну поділили на сім зон, названих за географічним принципом, які у свою чергу підрозділялись на перенумеровані райони та спеціальні армійські сектори під управлінням зональних партійних начальників і армійських комісарів. Села також поділили на групи по 15-20 домогосподарств, якими керував визначений партією фунціонер. Вони мали стати економічною основою для «побудови нації і національної оборони» і після повної механізації, яку планувалось провести за 10-15 років, повинні були забезпечити функціонування автаркії, якою бачилась майбутня Камбоджа.
Повноправними членами суспільства вважались селяни-бідняки, які мали право на повноцінні продовольчі пайки, вступ до Компартії і обіймати адміністративні чи політичні посади. Другою соціальною групою на селі були т. зв. кандидати, які у силу соціального положення у минулі часи ще мали довести своє право піднятись на щабель у суспільниій ієрархії, третьою — утриманці чи «нові люди», соціально ворожі новій владі класові елементи з числа заможних селян, сільської інтелігенції чи примусово висланих на перевиховання містян, яких праця на полях мала позбавити «схильності до паразитизму» і перетворити на повноцінних громадян.
Публічно оголосивши іноземну допомогу злом, Демократична Кампучія таємно отримувала з Китаю військову допомогу і продовольство — країна жила впроголодь, експортуючи при цьому рис. Приватна власність і торгівля на ринках були заборонені, зарплат не було, стару валюту відмінили, нові гроші, надруковані у КНР ще в часи громадянської війни, так і не запровадили — населення, як очікувалося, зробить все заплановане партією без оплати. Строптивим або саботажникам загрожувало покарання, після двох попереджень — направлення на «перевиховання», що майже завжди означало смерть, іноді — негайна страта.
Шукати захисту у судах було неможливо — їх ліквідували. Не було ні законів, ні судових процесів — старі юридичні структури замінили на т. зв. «центри перевиховання» у сільській глибинці і до двох сотень «центрів безпеки», як іменувались тюрми, облаштовані у здебільшого вже непотрібних школах. До них потрапляли вороги режиму, якими апріорі були всі, незалежно від походження чи колишніх заслуг: не допускалось жодного інакомислення, щонайменшого прояву опозиційності лінії партії.
Ворогами, що стоять на заваді побудові нового суспільства і підлягають фізичному знищенню, були оголошені прихильники ісламу, християнства, з певного часу — і буддизму, інваліди, етнічні китайці, лаосці, чами та в'єтнамці, освічені люди загалом чи ті, хто вів «злочинний спосіб життя у дореволюційні часи», що трактувалось досить широко і могло стосуватись не лише контактів із західним світом загалом, а навіть іноземними урядовими чи місіонерськими агенціями на території Камбоджі.
Мабуть єдине виключення було зроблене для принца Сіанука, який 2 квітня 1976 року подав у відставку через незгоду з антив'єтнамською риторикою КПК, — його помістили під домашній арешт у досить комфортних умовах. Главою держави ненадовго став «брат №5» Кхіеу Сампхан, людина з докторським ступенем, здобутим у Паризькому університеті, і колишній професор Пномпенського університету. Через десять днів Пол Пот зайняв і цю, третю за рахунком, вищу в країні посаду — в тогочасних кампучійських реаліях поділ влади на кілька гілок не мав жодного змісту.
Формування «нових людей» обернулось знелюдненням міст і масовими стратами, спроба наслідувати китайський «великий стрибок» — голодом, боротьба з «пережитками капіталізму» — непотизмом нового керівництва, яке попри задекларовану мету побудувати суспільство рівних можливостей і достатку, жило в привілейованих умовах, в той час як більшість населення була змушена виживати за рахунок дрібного бартеру, який вимірювався у банках рису, — новому грошовому сурогаті.
На міжнародній арені далася в знаки антив'єтнамська риторика, підживлена ідеями кхмерської расової переваги: вважалось, що В'єтнам не відмовився від ідеї створення індокитайської федерації. Стосунки з ним почали псуватись ще у квітні-травні 1975 року, у перші ж тижні після встановлення режиму Червоних кхмерів і перемоги Північного В'єтнаму у війні із США. «Перешкоди та труднощі», як називав Пол Пот небажання В'єтнаму демілітаризувати спірні території, у 1977 році з локальних прикордонних сутичок перетворилися на бойові зіткнення і рейди углиб чужих територій, де обома сторонами знищувалось мирне населення. Коли у січні 1978 року в'єтнамські дивізії підійшли на відстань 40 кілометрів до Пномпеня, Пол Пот пригрозив «тимчасовим» розривом дипломатичних відносин доки В'єтнамом не вийде зі «священної території Демократичної Кампучії».
Обопопільне залучення Китаю в якості посередника не допомогло — маючи майже удесятеро меншу армію при практично повній відсутності авіації і важкого озброєння, Кампучія продовжувала агресивну риторику, погрожуючи мобілізувати 2 мільйони солдатів, «кожен з яких вартий тридцятьох в'єтнамських», і рейди углиб в'єтнамської території. У відповідь В'єтнам розпочав міжнародну пропагандисьску кампанію з дискредитації режиму Пол Пота, завдяки якій з'явились перші свідчення про стан справ у Кампучії, і налагодження контактів з регіональними кхмерськими керівниками у прикордонних областях, щоб схилити їх до підтримки на випадок масштабної інтервенції. Переломними стали дипломатичні зусилля В'єтнаму, які увінчались укладенням 3 листопада 1978 року «Договору про дружбу та співробітництво» з СРСР, який гарантував військову допомогу на випадок втручання у конфлікт Китаю, схильного підтримати «кліку Пол Пота — Ієнг Сарі».
Через місяць у провінції Кратьєх, що на кордоні з В'єтнамом, було оголошено про створення Об'єднаного фронту національного порятунку Кампучії з числа пров'єтнамських і антиполпотівських дисидентів, здебільшого переслідуваних режимом червоних кхмерів на чолі з комуністом Хенг Самріном. Він негайно звернувся до в'єтнамського уряду з проханням про військову допомогу, відгукуючись на яке, 25 грудня 1978 року В'єтнам розпочав повномасштабне вторгнення силами 13 дивізій.
Кинута проти десь 150 тисяч солдатів, добре підтриманими важкою артилерією та повітряними силами, кампучійська армія зазнала важких втрат. Її деморалізовані і малочисельні рештки відійшла у важкодоступні гірські райони, і 7 січня 1979 року в'єтнамські війська увійшли в Пномпень, де наступного дня було проголошено створення Народної Республіки Кампучія. Очолений Хенг Самріном уряд взяв курс на «соціалістичні перетворення» за радянсько-в'єтнамським зразком під керівництвом єдиної дозволеної Народно-революційної партії з числа пров'єтнамських комуністів.
Новий режим не був визнаний міжнародною спільнотою і ООН, які продовжували вважати Пол Пота законним главою уряду, поваленим у результаті іноземної інтервенції.
Як він і застерігав, 17 лютого 1971 року Китай, розпочав проти В'єтнама війну, яку часом називають Третьою Індокитайською. Вона тривала 3 тижні та 6 днів і мала відвето пропагандистський характер: китайські війська досить швидко захопили кілька прикордонних міст, що відкривало їм шлях на Ханой, проте штурмувати його не стали. Постоявши біля «відкритих воріт столиці» кілька днів, вони повернулись на свою територію, продемонструвавши Радянському Союзу нездатність захистити свого нового союзника.
Пол Пот з найближчими прихильниками зумів дістатись Таїланду, де за допомоги місцевої влади і Китаю сформував партизанський загін, який з часом виріс до невеличкої армії чисельністю десь до 35 тисяч чоловік.
У середині серпня 1979 року в Пномпені над лідерами Червоних кхмерів почався судовий процес, на якому Пол Пота і Ієнг Сарі було заочно засуджено до смертної кари. Злочини їх режиму набули світового розголосу і були кваліфіковані як геноцид: у виявлених по всій країні близько 20 тисяч місць масових поховань було знайдено останки 1 386 734 страчених людей. Загальна ж кількість жертв режиму Червнох кхмерів, включно з померлими від голоду, оцінюється у 1,7-2,2 мільйона чоловік. Ще зо 2,25 млн камбоджийців за оцінками ООН і Червоного хреста у кінці 1979 року загрожувала голодна смерть.
Особливих успіхів у боротьбі з режимом «зрадників і в'єтнамських маріонеток» загони Червоних кхмерів не досягли, проте досить довго теоризували покордоння, допоки у 1985 році не були розгромлені в'єтнамською армією, яка все ще окуповувала Кампучію. Пол Пот був змушений перебратись у Таїланд, де відкрито проживав поблизу міста Трат, одружився і став батьком. Посилаючись на стан здоров'я, він відійшов від активної діяльності і передав керівнцтво Революційною армією генералу Син Сену, колишньому керівнику таємної поліції і міністру національної обоорони в його уряді, залишившись за собою загальні стратегічні питання. В інтерв'ю, які Пол Пот став активно роздавати ще з початку 1980-х років, він продовжував наполягати на своїй непричетності до страт, поклавши за них вину на своє найближче оточення, якому надто довірився.
Що було потім
У 1981 році Комуністична партія Кампучії повернулась до своєї первинної назви Кхмерська народно-революційна партія, заявила про невизнання чинними двох попередніх з'їздів, на яких відбулось «захоплення Пол Потом і його клікою влади в партії», відмовилась від побудови комунізму як мети своєї діяльності, задовільнившись лише поступовою побудовою соціалізму та неухильне дотримання марксистсько-ленінської теорії. Через чотири роки вона перемогла на виборах і з того часу її лідер Хун Сен, сам у минулому червоний кхмер, незмінно очолює уряд, станом на 2020 рік, 36-й рік поспіль, вже давно ставши найдовше правлячим прем'єр-міністром у світі.
Після Паризьких мирних угод 23 жовтня 1991 року, які офційно завершили Камбоджийсько-в'єтнамську війну, генерал Син Сен пішов на співпрацю з Тимчасовим органом Організації Об'єднаних Націй в Камбоджі, який виконував функції перехідного уряду, за що разом із 11 членами своєї родини у червні 1997 року був убитий за наказом Пол Пота. За це колишніми колегами по партії Пол Пот був звинувачений у зраді, через тиждень заарештований «братом №4» генералом Та Моком і «народним трибуналом» засуджений на довічне ув'язнення.
У 1996 році Ієнг Сарі був амністований на той час уже королем Народомом Сіануком, відновленим на посаді 24 вересня 1993 року, після публічної відмови «брата №3» від підтримки Поля Пота. Втім, 12 листопада 2007 року він був заарештований на вимогу Надзвичайної палати суду Камбоджі, спеціально створеної на вимогу ООН для розслідування злочинів Червоних кхмерів проти людства, воєних злочинів і геноциду проти власного народу. Так і не дочекавшись вироку, 14 березня 2013 року Ієнг Сарі помер у віці 87 років.
Коли у весною 1998 року камбоджійські війська розпочали рейд у горах Дангрек на півночі країни, Та Мок, прихопивши з собою родину Пол Пота, з невеликим загоном намагався врятуватись і 15 квітня 72-літній колишній лідер Червоних кхмерів помер від сердечного приступу, невдовзі після того як, за словами дружини, по «Голосу Америки», якому Пол Пот був відданим слухачем, почув, що керівництво Червоних кхмерів погодилось видати його міжнародному трибуналу. За кілька днів тіло Пол Пота було кремоване і поховане там же у горах, в околиці міста Анлонг Венг.
6 березня 1999 року був заарештований і генерал Та Мок — останній з вищого керівництва Червоних кхмерів, який ще перебував на свободі. У 2006 році він помер у в'язниці, так і не дочекавшись судового вироку.
Брат №2 Нуон Чеа після поразки режиму втік до Таїланду, проте 1998 року здався, поклавшись на обіцянку прем'єр-міністра Хун Сена не приятгати його до відповідальності. Лише 19 вересня 2007 року він був заарештований за звинуваченням у геноциді та воєнних злочинах. 7 серпня 2014 року Надзвичайною палатою суду Камбоджі він був засуджений до довічного ув'язнення, відбуваючи яке 4 серпня 2019 року помер у віці 93-х років.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Повалення диктатури Іді Аміна, 1979
• Повалення імператора Бокасси, 1979
• Падіння диктатури Дювальє, 1986
• Падіння диктатури Чаушеску, 1989
• Смерть Пол Пота, 1998