Ірландія і Англія перебували в особистій унії з 1542 року, коли набув чинності акт ірландського парламенту від 18 червня 1541 року, яким було створено титул короля і наділено ним лорда Ірландії англійського короля Генріха VIII Тюдора і усіх його спадкоємців. По смерті його дочки Єлизавети у 1603 році на престол Англії зійшов шотландський король Яків VI Стюарт (правив в Англії та Ірландії під іменем Яків I), який особистою унією об'єднав три держави. У роки Англійської республіки вони стали «Співдружністю Англії, Шотландії та Ірландії», однак після реставрації Стюартів у 1660 році дореволюційне статус-кво було відновлене.
Після Славної революції давня ідея Якова I об'єднати три держави в одну знову стала актуальною, проте парламентський спротив Шотландії, в основному, через релігійні застереження, завадив Вільгельму II Оранському в 1689 році реалізувати цей намір. Ситуація кардинально змінилась через десятиліття, коли Шотландія зазнала невдачі у своїй колоніальній політиці і опинилась на межі економічної катастрофи. Загроза банкрутства зменшила опір її політичного істеблішменту ідеї політичного союзу з Англією, і в 1702 році парламенти обох країн почали підготовку союзного договору. Ірландія при цьому залишилась осторонь процесу через законодавчі обмеження на діяльність її парламенту, фактично підпорядкованого англійському, накладені після невдалого виступу ірландських католиків на боці поваленого революцією короля-католика Якова II Стюарта.
Основні труднощі, які довелось урегульовувати чотири роки, стосувались спадкоємності шотландського престолу, рівноправного доступу Шотландії на ринки Англії і особливостей шотландської юридичної системи. Зрештою, відповідний договір був підписаний 22 липня 1706 року і протягом наступних декількох місяців його затвердили парламенти обох країн. Він набув чинності 1 травня 1707 року і об'єднав Англію та Шотландію в Сполучене королівство під назвою «Великобританія» з єдиним митним і валютним простором, спільним парламентом і монархом.
Законом 1719 року, відомим як «Акт для кращого забезпечення залежності Королівства Ірландія від корони Великої Британії», британський парламент був наділений правом приймати закони для Ірландії. Разом із т. зв. законом Пойнінга 1494 року, яким ірландські закони мали пройти схвалення англійського короля і його Таємної ради, це фактично позбавило Ірландію самостійності. Результатом стала недалекоглядна політика призначених з Лондона урядовців, що призвела до поступового економічного занепаду Ірландії. Її почало залишати лояльне Англії протестантське населення, а ірландський, цілком протестантський, парламент, хоча й обмежений у своїх повноваженнях, став усе більше опонувати англійському. Коли в 1775 році в британських колоніях в Америці спалахнуло відкрите повстання проти метрополії, парламент у Дубліні прийняв кілька ініціатив на підтримку американських скарг.
Остерігаючись відкритого протесту, Лондон був змушений у 1782 році скасувати обмеження, які накладались законом Пойнінга, а наступного — надати католикам право голосувати на виборах до парламенту, хоча й без права бути обраними чи займати державні посади. Тим не менш, невдоволення католицької більшості протестанським домінуванням це не зняло, і у 1798 році воно вилилось у збройне повстання. Його підтримала республіканська Франція, яка надіслала війська, котрі у союзі із ірландським ополченням під Каслбаром, графство Мейо, розбили переважаючі британські сили і захопили місто, в якому проголосили Республіку Коннахт. Вона проіснувала лише 13 днів, однак повстання змусило Лондон кардинально переглянути свою дискримінаційну політику щодо Ірландії і надати її представникам парламентське представництво на загальнодержавному рівні.
2 липня 1800 року британський парламент прийняв «Акт союзу з Ірландією», 1 серпня ірландський — аналогічний «Акт союзу». Вони набули чинності 1 січня 1801 року і передбачали створення спільного парламенту за участі ірландських депутатів у обох палатах, об'єднання Англіканської церкви та Церкви Ірландії в єдину Протестантську Єпископальну церкву (при цьому Церква Шотландії зберігала незалежність), створення єдиного митного простору і влиття ірландської армії у британську.
Перше засідання спільного парламенту за участі 32-х ірландських депутатів у палаті лордів і 100 у палаті громад відбулось у Лондоні 22 січня 1801 року.
Через спротив короля Георга III входження Ірландії складовою частиною до Сполученого королівства питання дискримінації католиків не вирішило. Право займати державні посади і обиратись до парламенту вони отримали лише по його смерті, у 1829 році. Ще через сорок років їх звільнили від зобов'язання платити десятину на утримання протестантської церкви і ще через майже п'ятдесят надали право створити власний парламент для вирішення внутрішніх питань.
Через Світову війну імплементацію прийнятого 18 вересня 1914 року «Акту про уряд Ірландії» було відкладено до її завершення, що викликало невдоволення у більшій частині Ірландії і вилилось у збройне повстання, в ході якого у квітні 1916 року Ірландія проголосила незалежність.
Коментарі
Дивіться також
• Великоднє повстання, 1916
• Ірландська війна за незалежність, 1919
• Поділ Ірландії, 1921