На початку VI століття конфедерація кочових племен, відома як Тюркський каганат, що протягом кількох десятиліть контролювала територію від Китаю до Каспію, розпалась на дві частини. Але й вони проіснували недовго. У 630-х роках від Західно-тюркського каганату з центром у Суябі (поблизу сучасного Бішкека у Киргизії) виокремились болгарські племена утигурів і кутригурів, що контролювали Приазов'я, а на прикаспійських рівнинах — хозарів, які мігрували, імовірно, з Приаралля.
В часи тривалої інтервенції китайської Тан у Семиріччя, що почалась по смерті в 650 році західно-тюркського кагана Ірбіс-Шегуя, обидві племінні конфедерації стали фактично незалежними і протягом двох наступних десятиліть зуміли утвердитись в своїх регіонах: відома в історіографії як Стара Велика Болгарія поширила свій вплив аж до гирла Дунаю, потіснивши аварів у Дакію, а Хозарський каганат підкорив Нижнє Поволжя, Північний Кавказ і Тамань.
Війна за степи Приазов'я і Подоння, що в 672 році привела до розпаду першої болгарської держави, стала початком масштабної експансії хозарів, влада яких до кінця століття поширилась до Дніпра і на північ Криму. Кампанія на Закавказзі успіху не принесла, але їх 15-літнє протистояння Арабському халіфату, коли хозарські війська неодноразово спустошували Іберію, Вірменію і Албанію, зрештою у 737 році зупинило мусульманське просування на північ Кавказом в районі Дербента й було серед чинників ослаблення й падіння династії Омейядів.
Військові успіхи Хозарського каганату сприяли його ще тіснішому зближенню з Візантією, що на Закавказзі протистояла халіфату, яке час від часу скріплювалось династичними шлюбами. За візантійської допомоги десь у 830-х роках у хозарів з'явилась фортеця Саркел у низів'ї Дону (поблизу сучасного Цимлянська Ростовської області РФ) з постійним гарнізоном із трьох сотень воїнів.
На цей час Хозарський каганат з постійною столицею Ітіль (чи Атіль, у деяких джерелах — Хамлідж) десь у дельті Волги, що прийшла на зміну кочовим ставкам кагана, сягнув піку своєї могутності: його данниками були слов'яни лісостепу Подніпров'я і Подоння — поляни, сіверяни, радимичі і в'ятичі, фіно-угри і тюрки Середнього Поволжя, готи гірського Криму. Вдала дипломатія і потужна армія, основу якої складали найманці, забезпечували непорушність кордонів, контроль над торговими шляхами Волгою і Каспієм — основний і сталий дохід від транзитних мит й податків з продавців пушнини і рабів на великих міжнародних ринках в Ітілі.
У минулому залишилась не лише військова здобич як основне джерело доходу хозар-степовиків, які все ще зберігали традиційний кочовий уклад, але і їх безумовна прихильність традиційному для тюрків тенгризму. Обставини й мотиви навернення частини знаті до юдаїзму, як і час подій, достовірно невідомі. Хай там як, але до середини IX століття беки-юдеї з роду Буланідів зуміли сконцентрувати у своїх руках всю повноту політичної і військової влади, залишивши сивмволічно виборним каганам роль земного уособлення бога Неба, сакрально значущу для більшої частини низового суспільства.
До цього періоду відноситься повстання трьох хозарських родів, яке дехто пов'язує зі спробою запобігти утвердженню при владі Буланідів. Зазнавши невдачі, повсталі, відомі як кавари, приєднались до «семи угорських племен» і разом з ними під тиском печенігів у 890-х роках були змушені мігрувати у Північне Причорномор'я, звідки після невдачі у війні з Болгарією царя Симеона рушили у Паннонську рівнину. У цей час перед хозарами постала нова загроза — руси-варяги, які, рухаючись з півночі, від Ладоги, вже підпорядкували своїй владі полян, сіверян і радимичів, й прокладали шлях Каспієм і Кавказом до невільничих арабських ринків.
Попри загострення стосунків з давнім союзником Візантією, ще понад півстоліття дисциплінована армія і вміла дипломатія давали можливість Хозарському каганату залишатись впливовою силою регіону. Карбувалась власна срібна монета за зразком арабських, релігійна віротерпимість сприяла активній міграції в каганат мусульман, юдеїв та християн з Близького Сходу, Хорасана і Візантії, які «приїхали в країну хозарського царя задля справедливості і безпеки» — свідчив у середині X століття арабський мандрівник Абуль-Хасан аль-Масуді в своїх «Звістках часу». Так тривало до 965 року, коли київський князь Святослав Ігоревич, як ствержує «Повість минулих літ», після успішного походу на в'ятичів у басейн Оки, розбив хазарське військо і захопив Саркел, з тих пір знаний як руське місто Біла Вежа.
Імовірно у той же похід Святослав підкорив ясів і касогів у Прикубанні і зайняв хозарський Самкерц (Тмуторокань). Тоді ж, за іншими даними, під час другого походу 968-69 років, руси у спілці з огузами захопили Ітіль і Семендер у передгір'ї Кавказу. Царська родина, що врятувалась втечею у Мангишлак, повернулась до зруйнованої столиці у 980-х роках. Хозари прийняли іслам, щоб заручитись підтримкою Хорезма (або Ширвана), однак відновити колишню могутність держави не змогли, — у 985 році вони стали данниками Володимира Святославича, а в середині XI століття були остаточно зметені половцями — новою кочовою потугою, що на понад століття утвердилась у Великому степу.