Доісторична епоха Месопотамії — долини у межиріччі Тигра і Єфрата — відома за кількома археологічними культурами. Їх носії вели осілий спосіб життя, знали обробіток землі, техніку водовідведення для осушування боліт, вирощували льон, займались скотарством, виготовляли кераміку з геометричними малюнками, глиняну скульптуру, вироби зі шкіри.
На рубежі VI і V століть до н. е. домінувати стала убейдська культура піденної частини Межиріччя, де жили т. зв. субареї, котрих дехто вважає вихідцями із передгір'їв Загроського хребта, що колонізували нижню течію Єфрату. Крім традиційного рибальства і полювання (у тому числі з собаками), вони розвивали іригаційне землеробство, у сільському господарстві стали використовувати глиняні серпи, культивувати одомашнену фінікову пальму, практикувати ярусне городництво.
Носії убедейської культури будували багатокімнатне житло з очерету і глиняноної цегли-сирцю. Їх кераміка стала витонченішою і різноманітнішою, святилища сягнули значних, часом монументальних, розмірів, перетворившись на багатофункціональні центри протоміст, найдавніше з яких відоме під назвою Ереду на тогочасному узбережжі Перської затоки (через накопичення мулистих наносів берегова лінія затоки за тисячоліття зсунулась на південний схід). Глобальна посуха, що почалась близько 3900 року до н.е., суттєво прискорила міграцію в долини річок, поширення урбанізації дедалі на північ, де один за одним з'явились протоміста Бад-тібіра, Ларак, Сіппар і Шуруппак, а убейдської культури, на той час вже знайомої з виплавкою міді і гончарним кругом, — у Верхню Месопотамію, де вона витіснила халафську і самаррські культури, а звідти — на узбережжя Середземного моря.
До цього часу відносять розселення у Нижній Месопотамії нової народності, яку з кінця XIX століття стали іменувати шумерами за давньою (але пізнішою, ніж час їх розселення) назвою цього регіону. Походження їх невідоме. Серед версій можливої прабатьківщини шумерів — Північна Африка, Аравія, Елам, долина Інду. Самі шумери, які означали себе «чорноголовими», своєю прабатьківщиною (і усього людства загалом) вважали острів Дільмун (нині Бахрейн) у Перській затоці, «місце сходу сонця», де нема хвороб і смеретей і навіть «тварини не нападають одна на одну», звідки вони прибули в Ереду й поступово мирно колонізували регіон.
Шумери розселялись, імовірно, невеликими громадами довкола великих вже існуючих поселень, з якими утворювали щось на кшталт територіально-політичних союзів, номів, поступово асимілювали автохтонів, перейнявши від них ремісничі навички і культ деяких богів.
Серединою IV тисячоліття до н. е. датується поява поблизу Ереду першого шумерського міста Урук, площею порядка 125 га і з населенням біля 6 тисяч чоловік, що утворилось злиттям двох колишніх убедейських селищ Е-Ана і Кулаба. Урук став центром поклоніння богині кохання і родючості Інанни та бога неба Ану і дав назву новій археологічній культурі, яка за кілька століть стала домінуючою на просторі від Середземного моря до Перської затоки, сягнувши і легендарного Дільмуна на півдні, через який з Індії імпортувались відсутні в регіоні мінеральні ресурси.
Племена доби Урука виплавляли бронзу, виготовляли кольорову кераміку, з самана вели монументальне будівництво культових споруд, торговельні операції занотовували піктографічним письмом — найдавнішою з відомих систем письма, у які кількасот знаків-картинок на позначення позначення повсякденних і господарських понять. Розгалужена система іригаційних каналів і плуг-сівалка забезпечили великі, недосяжні раніше, урожаї зернових, ефективне сільске господарство — демографічний вибух, завдяки якому урбанізація охопила усе Нижнє Межиріччя, де постали міста Ур, Лагаш, Адаб та Умма-Гіша а шумерські колонії стали з'являтись далеко за його межами — у Середньому і Верхньому Єфраті та Еламі.
Захист величезного за мірками того часу простору вимагав певного рівня політичної єдності шумерських міст й існування впливової владної верхівки для прийняття міждержавних рішень. Вона стала формуватись довкола храмових центрів з числа суддів, старійшин і, передусім, жерців, котрі з певного часу перетворились на спадкових глав усього нома. Зміна ролі міст, що поступово трансформувались у центри спеціалізованого ремісництва і посередницьких послуг, вплинула на сільські громади — вони стали втрачати землю, яку була у змозі викуповувати заможна міська верхівка для її обробітку силами рабів, захоплених у війнах, чи «вільних землеробів», що сплачували за неї десятину.
З появою заможних міст постало питання їх безпеки. Навколішніх боліт і пустельних степів вже було недостатньо. Захисні стіни стали невід'ємною частиною великих урбаністичних центрів, на кшталт Урука, що домінував у союзі з містами Ларса і Куталлу, чи Ніппура, Ура, Лагаша та Кіша.
Урук початку III тисячоліття до н. е. — напевно найбільше місто світу, що розкинулось на 400 гектрах (проти 10 га для типового месопотамського міста того часу), де проживало до 40 тисяч чоловік (з сільськими околицями — до 80 тисяч), обнесене п'ятикілометровою стіною з невипаленої цегли. У його центрі — вкритий мозаїкою храм Інанни з вапняку на двометровому фундаменті, поруч — кам'яні урядові будівлі, Червоний палац (імовірне місце народних зборів) з випаленої цегли, у дворі якого розбито сад, що зрошувався водою з акведука.
Це був період розквіту шумерської цивілізації, відомий як Джемдет-Наср, коли на півдні Месопотамії виникла клинописна словесно-складова писемність і вперше з'явились циліндричні печатки з каменю — щось на кшталт посвідчення особи того часу. Період короткий, порядка століття, коли з нез'ясованих причин шумери втратили свої колонії, близько 2900 року до н. е. завершився великою повінню, від якої в історії Месопотамії відраховують Ранньодинастичний період.
Писемні джерела шумерів другої чверті III тисячоліття до н. е. — перші з часів «Великого потопу», свідчать про присутність у Кі-Урі (середній течії Єфрата, Тигра і Діяли) нової народності — семітів-аккадців, що мігрували з Сирійського степу. Вони засвоїли шумерську культуру, включаючи писемність, і до середини тисячоліття утворили з шумерами двоєдиний і двомовний етнос зі спільним пантеоном богів й тотожньо означаючи себе — «чорноголові».
Месопотамія цього часу — конгломерат міст-номів з усталеною державною ієрархією і класовим поділом. На їх чолі стояв ен («пан») — спадковий верховний жрець храму бога-покровителя громади, владу якого до певної міри обмежувала рада вищих посадовців і в значно меншій — збори вільних громадян. У його підпорядкуванні — адміністративний апарат і постійна мілітарна сила з числа храмового персоналу і особистих слуг. До середини III тисячоліття до н. е. у вжиток входить титул енсі («градоправитель»), згодом — лугаль («велика людина»), як спочатку означали тимчасового військового очільника на період воєн і походів, а пізніше, зі створенням централізованих деспотій, стали титулувати одноосібного правителя усім населенням країни, включно з цивільним.
До цього періоду відносяться перші історичні царі Урука, зокрема «цар землі» Гільгамеш, головний герой шумерської міфології, під владою якого були міста Адаб, Ніппур, Лагаш, Умма. Він успішно воював з Кішем, гегемоном середньої частини Месопотамії, здійснив похід в Елам. За його наказом Урук, що на той час розкинувся на площі зо 600 гектарів, був обнесений дев'ятикілометровою стіною товщиною 5 метрів, величними воротами і мережею сторожових веж, висотою до 15 метрів, по периметру.
За часів лугаля Ен-Шакушана, що правив близько 2350 року до н. е., влада Урука поширилась на Ур і Аккаде. Він завоював і сплюндрував Кіш, де після загибелі лугаля Ур-Забаби більше так і не відновилась царська династія, підкорив Акшак, встановивши гегемонію над усією Південною Месопотамією. Однак його наступник владу не втримав. Урук був завойований Лугальзагесі, енсі Умми. Силою зброї він примусив визнати свою владу міста Ур та Адаб. Далі настала черга Ніппура, де Лугальзагесі проголосив себе «лугалем країни» від Верхнього (Середземного) моря до Нижнього (Перської затоки) зі столицею в Уруці, який попри численні війни і зміни правителів вже мало не тисячоліття не втрачав свого статусу найвпливовішого міста регіону.
Та доки Лугальзагесі вів багаторічну війну з традиційним супротивником Умми містом Лагаш, у невеликому Аккаде набрав сили дрібний придворний останнього лугаля Кіша, який виявився харизматичним ватажком, здатним згуртувати довкола себе такий же як і він простолюд, що у війні бачив шлях до швидкого піднесення. Близько 2334 року до н. е. колишній чашоносець проголосив себе «істинним царем» — Шаррум-кеном по-акадськи чи Саргоном на європейський лад, й став на чолі «народної армії», погано озброєної, але значно чисельнішої за традиційні війська міст того часу.
Після перемог у легендарних «34 битвах» у 2316 році до н. е. Саргон підкорив увесь Шумер, який перетворив на централізовану державу, де номи втратили свою автономію, народні збори — представницькі й управлінські функції, а глави міст перетворились на царських чиновників, підзвітних виключно своєму правителю. За часів Саргона в Уруці була зруйнована захисна стіна, місто перетворилось на провінційний центр першої в історії імперії, що підкорила Елам, міста Сирії і Ливану, племенні держави Анатолії і Верменських Таврів, а на південному сході вела війну з царством Мархаші біля сучасної Ормузької протоки, торуючи шлях до Інду.
Держава Саргона виявилась недовговічною. В часи правління його внука Нарам-Суена вона втратила свої північні володіння, захоплені кочовиками умман-манда з Кавказьких гір, близько 2175 року до н. е. й геть розпалась, коли Нижню Месопотамію захопили племена кутіїв. Біля 2025 року до н. е. у боротьбі за Шумер зійшлись амореї-семіти, еламіти у союзі зі східними «людьми су».
До кінця II тисячоліття до н. е. всю Верхнюю Месопотамію, включаючи Марі і Ашшур, контролювала держава ханейського вождя Шамши-Адада, у центрі Месопотамії домінували Вавилон і Ешмунна, на півдні — царство Ларса. За аморейського енсі Сін-Кашида, який близько 1860 року до н. е. зміг звільнитись з-під влади Ларси і заснувати власну династію місцевих правителів, Урук востаннє пережив підйом. У місті з'явився великий царський палац, кілька храмів, наступники Сін-Кашида поріднились з аморейськими царями Вавилону.
Однак уже через півстоліття Урук знову став васалом Ларси, а в 1787 році до н. е. його разом з усією Південною Месопотамією підкорив вавилонський цар Хаммурапі.
Що було далі
Своє значення важливого храмового центру Урук зберігав до початку першого тисячоліття до н. е., входив до Вавилонського та Ахеменідського царств. У складі держави Селевкідів він став занепадати і в третьому столітті нашої ери був зруйнований при завоюванні Сасанідською імперією.
З часом посушливий пустельний клімат повністю знищив Урук. У 1849 році його віднайшого британський археолог Вільям Лофтусм, який виявив також розташовані поруч Ларсу і Ур. Систематичні дослідження Урука почались через півстоліття зусиллями німецького археолога Юліуса Йордана, котрий знайшов храм богині Іштар і частину міських стін висотою до 15 метрів.
Розкопки, що з невеликими перервами тривали до 1978 року, відкрили світу найдавніші з відомих письмена у вигляді кількох тисяч глиняних табличок з шумерськими піктографічними зображеннями, гербові циліндричні печатки, мармурову маску богині Інанна, що вважається чи не найдавнішою з відомих скульптур натурального розміру, численні зразки кераміки, фігурки тварин, вироби з бронзи, храмові споруди з кількома кімнатами, найвідомішою з яких є названий за кольором гіпсової штукатурки т. зв. Білий храм, присвяченй богу Ану.
Коментарі
Дивіться також
• Ашшур — столиця давньої Ассирії, 2600 до н. е.
• Саргон Аккадський, 2316 до н. е.
• Вавилонське царство, 1896 до н. е.
• Історія народонаселення Землі (інфографіка)