Протягом IV-ІІІ століть до н.е. сарматські племена, перейшовши Волгу, мігрували на територію Скіфської держави, яка займала причорноморські степи від Дунаю до Дону. Їх експансія призвела до подальшого ослаблення Скіфського царства, яке у кінці IV ст. до н. е. зазнало поразки від македонського правителя Фракії Лісімаха, а згодом — від фракійців і кельтських племена галатів. Скіфи почали втрачати раніше підкорені землі і з часом територія їх розселення скоротилася до меж Нижнього Придніпров'я та передгірного Криму, де вони поступово перейшли до осілого способу життя, перетворившись зі скотарів-кочівників на землеробів.
В Криму скіфські племена розселились в долинах річок Кача, Альма, Салгір, Зуя, Західний Булганак. На сході їм протистояло могутнє Боспорське царство, на півдні — місцеві племена таврів. Після невдалої спроби в IV ст. до н.е. оволодіти грецькою колонією Керкінітіда, скіфи надовго втратили можливість освоювати західні кримські землі, які входили до заснованої греками-дорійцями ще в VI ст. до н.е. Херсонеської держави.
Нову хвилю грабіжницьких рейдів скіфи почали у кінці ІІІ ст. до н.е. Їм вдалось захопити, розграбувати і спалити херсонеську колонію Калос-Лімен на березі Чорного моря, й поступово відтіснити греків до околиць Гераклейського півострова (південно-західна частина Криму між нинішніми Севастопольською і Балаклавською бухтами), і до початку ІІ ст. до н.е. в руках скіфів опинився майже весь північний захід Криму.
Договір 179 року до н.е. між Херсонесом і Понтійським царством, яким цар Фарнак І «Зевсом, Землею, Геліосом, всіма богами і богинями олімпійськими» клявся бути «другом херсонесців і, якщо сусідні варвари виступлять походом,.. допомагати їм», на кілька десятиліть зупинив експансію скіфів, протягом яких завершилось політичне об'єднання кримських скіфів під егідою єдиного царства, т. зв. Малої Скіфії, з укріпленною столицею Неаполь під сучасним Сімферополем.
За правління Скілура були зведені фортеці Напіт, Хабеї, Палакій, потужне т. зв. Усть-Альмінське городище, була підпорядкована грецька колонія Ольвія на березі Дніпро-Бузького лиману, де цар скіфів налагодив карбування монети зі своїм профілем. Скілур змусив до покори таврські племена, через шлюби своїх дочок поріднився з боспорською знаттю, збудував перший в історії скіфський флот, за підтримки ольвійського купця Посідея розгромив піратів, взявши під контроль акваторію північно-західного узбережжя Криму, і торгівельні шляхи, які раніше належали грекам.
Десь у 120-х роках до н.е., коли після отруєння царя Мітрідата V Евергета, внука Фарнака, Понтійське царство переживало період владного сум'яття, Скілур почав все частіше нападати на Херсонес і його околиці. По його смерті справу продовжив його старший син Палак, який у 110 році до н.е. повністю розорив хору і взяв місто в облогу.
Міська рада Херсонеса, скориставшись давнім договором, звернулась по допомогу до нового понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який плекав надію об'єднати всі причорноморські колонії і племена під своєю зверхністю. Той відправив до Криму невеличкий загін, який розташувався не в самому Херсонесі, а на мисі поруч, у гавані під назвою Ктенунт (Гребінь). Через весь мис понтійські солдати звели захисну стіну з ровом і, як свідчить Страбон, «засипали вхід в затоку до міста, так, що можна було легко пройти туди суходолом, і таким чином з двох вийшло одне місто».
Частина скіфського війська відійшла від мурів Херсонесу і обложила понтійське укріплення, але взяти його так і не змогла.
Невдовзі на допомогу Херсонесу зі столиці Понтійського царства Синопи прибуло десь 5-7-тисячне військо стратега Діофанта, сина Асклепіодора. Переправившись на північний берег Севастопольської бухти, до нього приєдналось зо тисячу херсонеських гоплітів, зайшовши скіфам в тил. І хоча ті зуміли розвернутися й першими атакувати військо Діофанта, битву скіфи програла й були змушені відступити. Після цього Діофант з усім військом переправився на інший бік Каламітської затоки і висадився на узбережжі біля Керкинітіди. Палак маневр греків розгадав, і «великий натовп» скіфів атакував Діофанта, покладаючись на раптовість і кількісну перевагу. Як вважається, битва розігралася на Сакській косі, вузькому перешийку між морем і озером Сасик-Сиваш, де чисельна перевага втратила значення, і Діофант «змусив утікати скіфів, які вважалися непереможними». Це була перша стратегічно важлива перемога у скіфо-херсонеській війні. На її честь і в пам'ять про загиблих на місці битви був поставлений трофей, стовп прикрашений обладунками і зброєю переможених.
Після перемоги над скіфами Діофант підкорив їх союзників таврів і розпочав будівництво нового стратегічно важливого опорного пункту — фортеці Євпаторій. Щоб запобігти вступу у війну союзних скіфам боспорських військ, він відплив у Пантікапей, де «здійснив за короткий час багато подвигів». Повернувшись в Херсонес, восени того ж 110 року до н.е., Діофант поповнив своє військо добірними городянами «квітучого віку» і розпочав наступ углиб Малої Скіфії. Першою впала фортеця Палакій, за нею — фортеця Хабеї, що відкрило шлях на скіфську столицю Неаполь, який також здався Діофанту.
В результаті короткої переможної війни була не лише усунута загроза Херсонесу від «панування варварів», але і підпорядкована Понтійському царству значна частина скіфських територій, після чого Діофант повернувся до Синопу.
Цар Палак, що втік з Криму у причорноморський степ, уклав союз з Тасієм, вождем роксоланів, разом з яким весною 109 року до н.е. відвоював Неаполь. Восени об'єднана скіфо-роксоланська армія розпочала облогу Херсонеса, й міська рада знову звернулась по допомогу до Мітрідата, який, незважаючи на сезон штормів, відправив на допомогу грекам військо на чолі з Діофантом.
Понтійські війська зняли облогу з Херсонеса, після чого Діофант взяв скіфську фортеці Палакій, Керкінітіду і т. зв «стіни» — ланцюг укріплених поселень і окремих садиб, що простягнувся по всьому північно-західному Криму. З приходом весни понтійська армія, залишивши Керкинітіду, атакувала сусідній Калос-Лімен, однак взяти його з маршу не змогла й розпочала облогу. Користуючись нагодою, війська скіфів і роксоланів чисельнісю, як повідомляє Страбон, до 50 тисяч (сучасні історики схиляються до 25 тисяч) чоловік рушили з північного Криму, щоб вдарити в тил Діофанту. Їх наміри вдалось розгадати і, залишивши біля Калос-Лімена тисячний загін, близько 6 тисяч понтійців пішли назустріч Палаку і Тасію.
Дві армії зустрілися неподалік Калос-Лімена в районі озер Панського і Джарилчага, де відбулася вирішальна битва. Захистивши свої фланги озером, Діофант нейтралізував чисельну перевагу супротивника, й зумів стримати атаку кінноти скіфів і роксоланів, яка першою кинулась у бій. Коли ж у наступ пішла їх піхота, Діофант успішно контратакував, здобувши «перемогу славну і достопам'ятну на всі часи: бо з піхоти (варварів-Д.К.) майже ніхто не врятувався, а з вершників вислизнули лише деякі». Вцілілі рештки війська скіфів і роксоланів відступили з Криму у причорноморський степ; доля Палака і Тасія невідома. Страбон з цього приводу зауважив, що «будь-яка варварська народність і натовп озброєних людей безсилі перед правильно побудованою і добре озброєною фалангою«.
Після перемоги Діофант одразу попрямував до Неаполя і фортеці Хабеї, які, на відміну від попередньої кампанії, впали після тривалої облоги. Приблизно у цей же час прийшла звістка про взяття херсонесцями Калос-Лімена.
Тривала Скіфо-херсонеська війна завершилася повною поразкою Малої Скіфії: північно-західний Крим знову увійшов до складу Херсонеса, який у свою чергу став частиною Понтійського царства. За порятунок свого міста вдячні херсонесіти влаштували Діофанту тріумфальну процесію містом, увінчали його золотим вінком, а потім спорудили «його мідну статую в повному озброєнні на Акрополі біля вівтарів Діви і Херсонас», на п'єдесталі якої було встановлено почесний декрет з історією походів Діофанта.
Тим часом відбувся переворот у Пантікапеї — за підтримки місцевих скіфів владу зумів захопити виходець зі скіфської (чи таврської) знаті Савмак, який вбив свого дядька Перісада V, останнього боспорського царя з династії Спартокідів. Навесні 107 року до н.е. проти нього сушею і морем рушило військо Діофанта, який захопив Феодосію і Панікапей: Савмак був висланий в Синоп, а Боспорське царство стало частиною володінь Мітрадата VI Великого. По його смерті у 63 року до н.е. Херсонес прийняв зверхність Римської республіки, формально опинившись під владою лояльного йому Боспорського царства.
Коментарі
Дивіться також
• Третя Македонська війна, 171 до н. е.
• Падіння Карфагена, 146 до н. е.