Письмо як система графічних знаків для передачі мови зародилась у Месопотамії десь у 3200 році до н. е. З плином часу піктограми, які не читались, а трактувались завдяки своїй графічній схожості з певним фізичними об'єктами, трансформувались в ідеограми — символи, вже придатні для передачі понять. За пару століть на їх основі у шумерів Межиріччя з'явився клинопис. Практично у цей же час — дехто у цьому схильний бачити шумерський вплив — власна, ієрогліфічна, система письма виникла у жителів долини Нілу.
У давньоєгипетських текстах ієрогліфи використовувались трьома різними способами — як логограми для позначення цілого слова, ним зображеного, як фонограми для звуків чи їх послідовностей та як детермінативи — допоміжні знаки, що слугували підказками для розуміння попередньо написаного. До початку 2 тисчоліття до н. е., коли зі староєгипетської мови стала формуватись середньоєгипетська, вона містила близько 26 символів для позначення окремих звуків, як приголосних, так і голосних. З їх допомогою можна було б подати усі слова, але й у її пізньоєгипетському варіанті, який увійшов у вжиток у XIV ст. до н. е., таких метаморфоз єгипетська система письма не зазнала й далі залишаючись логосилабічною — такою, що окремими знаками передає окремі склади.
Натомість саме такий спосіб письма — один символ на один звук — увійшов у писемну практику жителів південно-західного Синаю, що на той час був частиною Єгипту. Із близько сорока написів, залишених ними у бірюзових копальнях поблизу сучасного міста Серабіт-ель-Хадім, розшифрувати вдалось лише один, що залишає відкритим питання про мову, якою вони написані, та на основі зовнішнього вигляду використаних символів прийнято вважати, що за основу були взяті саме єгипетські ієрогліфи. Згодом подібні (і більш давні) надписи були виявлені в Ханаані (регіоні, що зі Сходу межує з Синаєм, частини якого пізніше стали означатись як Палестина, Фінікія і Сирія), тому дехто називає цю систему письма протосинайською, інші — протоханаанською.
Хай там як, але саме в Ханаані використання стилізованих єгипетських ієрогліфів для позначення приголосних розвинулось і набуло поширення. Саме таким консонантним письмом на основі двох десятків літер не пізніше 1100 року до н. е. хтось на ім'я «Абд Лабі'т [син] Бін-'Аната» надписав свої луки і стріли, сховані у печері біля Віфлеєму. Як вважається, використаний ним набір символів був проміжною ланкою до фінікійського алфавіту, найдавніший з нині відомих надписів яким виявлено на кришці саркофага такого собі Ахірама, похованого близько 1050 року до н. е. в одному зі склепів міста Гвал (згодом відомий як Біблос, нині Джубейль у Лівані) у Фінікії.
Поява лише 22 літер для позначення звуків усної мови виявилась революційною зміною в писемності. Завдяки своїй простоті писемність стала доступною широкому загалу й X століттям до н. е. датуються вже тисячі текстів, створених у тому ж таки Біблосі, а фонетична основа фінікійського алфавіту перетворила його на універсальний інструмент, легко адаптований під різні мови. У VIII до н. е. на його основі з'явилась арамейська абетка, що у подальшому стала основою для арабської і єврейської, трохи згодом — і грецька, якій, за легендою, переказаною Геродотом, Фіви завдячують Кадму, сину фінікійського царя Агенора.
У Греції фінікійська абетка зазнала суттєвих змін: у ній з'явились голосні, для позначення яких були використані невластиві грецькій мові гортанні змички алеф і аїн (трохи змінившись у написанні, вони стали альфою (Α) і омікроном (Ο), відповідно), йод став йотою для позначення довгого і, а літера хе стала епсилоном (Ε) для звука е.
Власне, єдиного давньогрецького алфавіту, як і єдиної давньогрецької мови, не було. Наприклад, у його т. зв. західному (також знаному як евбейський) варіанті з'явились літери псі (Ψ, для позначення звуку «пс» у словах на кшталт ΨΥΧΗ — «душа») та ще одна голосна упсілон (Υ, для звуку «у»), фінікійський тав, видозмінившись, і далі позначав звук «т», а його оригінальний варіант накреслення став літерою ксі (Х) для позначення звукосполучення «кс».
У такому вигляді — 24 літери — завдяки вихідцям з Еретрії і Халкіди, що близько 750 року до н. е. заснували колонії на острові Пітекусай (нині Іскія) та Куми біля Неаполя грецький алфавіт став відомим на Апеннінах. Його перейняли етруски, про що свідчить датована 700 роком до н.е воскова дощечка з Марселіани (поблизу сучасного Гроссето у Тоскані), від них — оски, умбри, сабіни, рети, венети, у кінці VI століття до н. е. — латини, що населяли околиці Риму.
Як і модифікована на той час етруська абетка, архаїчна латина послуговувалась 21-ма літерами, дзеркально відображеними (проти звичних сьогодні) по горизонталі: італійці того часу сталого способу письма не мали, частіше писали справа наліво, ніж зліва направо, а часом — способом, відомим як бустрофедон.
З часом з латинської абетки зникла Z (в мові римлян звук «з» змінився на «р»), місце якої через два століття зайняла літера G. Після завоювання Греції, Z довелось повернути, щоб фонетично вірно передавати фонему «дз» у запозиченнях з грецької, однак поставили її у кінці алфавіту, щоб не порушувати вже усталений порядок цифр, які римляни позначали літерами. У 54 році з тією ж метою додали літеру Y (т. зв. і грецьке, звідки її сучасна назва ігрек) для позначення звуку, подібного до ненаголошеного «ю».
У такому вигляді — 23 символи, з них п'ять (A, E, I, O, V) для позначення голосних, — абетка (класичної) латини лягла в основу алфавітів усіх мов Західної і Центральної Європи. У III-IV столітті вже нашої ери нею стали писати й носії пунічної мови (наступниці тиро-сидонського діалекту фінікійської) в Триполітанії, які з I століття послуговувалась грецьким алфавітом. До V століття латиниця витіснили і кельтський огам з Британії та Ірландії, й руни германських народів і їх готський алфавіт, створений єпископом Ульфілою на основі грецького, а з IX століття — і скандинавські футарки, про які сьогодні нагадує єдиний уцілілий лише в ісландській символ Þ (торн, аналог англійського диграфа th).
У цей час на сході континенту, а також в Малій Азії, Леванті та Єгипті, де функції лінгва-франка виконувала грецька, на основі її вчергове модифікованого алфавіту, в якому з'явилась ще одна голосна омега (Ω, власний винахід греків Іонії), вже існували коптська (крім грецьких запозичила шість символів з пізніх варіантів єгипетської), вірменська (з деякими запозиченнями з сирійського алфавіту, як і єврейського та арабського, — наступників фінікійського) та грузинська абетки. У кінці IX століття, коли виникла потреба запису релігійних текстів слов'янськими мовами, були створені глаголиця на 47 символів у Моравії і кирилиця на 43 символи у Болгарії, у яких грецький алфавіт доповнили новими літерами для передачі специфічних фонем.